Назвали 'вимираючим' 50 років тому: Як живуть у закарпатському селі Буківцьово


30 листопада 2021, вівторок, 09:33 | Джерело: https://www.mukachevo.net/

Переглядів: 212

Чим живе село на Ужанській Верховині, де колись переховувались опришки та язичники.

Офіційно закарпатське Буківцьово визнали неперспективним ще 50 років тому. Відтоді з понад тисячі жителів місцевих тут залишилося близько сотні. Це літні люди, які не хочуть переїжджати до дітей у міста й доживають віку на своїй землі. Сюди 30 років не ходить громадський транспорт, уже років із 15 немає школи, а центральна вулиця ніколи не бачила асфальту – там завжди була і є ґрунтова дорога. Зате тут неймовірні краєвиди, грибні ліси, чисте повітря, ідеальна вода. І тиша. Як живуть у Буківцьовому місцеві й приїжджі та чи стали “своїми” в давньому опришківському селі люди з інших міст і сіл, – у репортажі Укрінформу, який ми публікуємо без змін.

Продовжуйте рухатися невідомою дорогою

До Буківцьова гугл-карта веде дорогою, що позначена як “невідома”. Вона, утім, неймовірно прекрасна: вузька смужка асфальту, “золотий” буковий ліс, річка внизу і густий ранковий туман. А ще – порожня: зранку на відрізку в понад 20 км мені зустрілися лише два автомобілі. І дикий карпатський кіт. Я бачила його вперше в житті, він неспішно переходив дорогу, навіть не думаючи тікати. Таке враження, що потрапила до скансену. Лише старі дерев'яні хижі, криті ґонтом, тини, мертві хліви без худоби і старезні яблуні, на яких висять червоні “йовнатанки”.

Я наперед домовляюся про зустріч зі священником, що править у старій дерев'яній буківцівській церкві, та з місцевим цілителем Петром Ганчаком, завдяки якому село відоме. Мені порадили зупинитися у центрі біля сільради й магазину. Але навіть там порожньо, а на місці “паркінгу” ні в кого спитати, куди далі йти. Утім за хвилину зустрічаю групу жінок, з одягу видно, що нетутешні (напевно, саме з тих, хто приїжджає сюди лікуватися). Вони й показують дорогу до церкви. Це моя перша зупинка сьогодні.

Скандал із дерев'яними московськими цибульками

Дерев'яна бойківська церква XVIII століття на честь святої Анни – пам'ятка архітектури національного значення. Вона кілька років тому потрапила в реставраційний скандал: у 2016 році на ній замінили маківки, зробили це нібито у традиційній техніці (дерев'яні, криті ґонтом башточки робили майстри з Міжгірщини), але виконали їх у формі “цибульок”, типових для храмів Росії, утім геть не притаманних бойківському стилю сакральної архітектури в Карпатах. До слова, громада належить до Мукачівсько-Ужгородської єпархії УПЦ МП. Утім до храму є вільний доступ (на відміну від церкви в Ужку на замку, про яку ми писали. Тут служать щотижня в суботу (вечірню) та неділю і на християнські празники. Місцевий парох отець Георгій радо приймає у храмі всіх, хто хоче там побувати, а згадуючи реставраційний скандал, тільки рукою махає. Каже: слава Богу, що зробили дах, бо доти тут збирали воду в тазики з даху, що протікав.

Церква, як заведено, збудована на одному з пагорбів у селі. У погожу днину гріється собі у сонячних променях поруч зі старим хрестом і дерев'яною дзвіницею. За нею одразу ж чийсь город, там жінка рве суху квасолю, поряд із храмом накидані копиці з сіном... Словом, красиве і корисне – все разом. На самій церкві – номерний знак 61, як на вуличній будівлі, та величезна ікона св. пророка Іллі над входом.

Відкриваю двері до храму, священник сидить на лаві, щось підчитує. Каже, готується до суботньої вечірньої, бо в цю неділю літургії не буде – він служить на два села, крім Буківцьового ще й у Тихому, то їде туди.

Питаю, чи велика громада в Буківцьовому. Каже, що за його підрахунками – 102 особи.

- За пасхальними кошиками рахуєте? (Є такий звичай у священників – рахувати паству за кількістю кошиків на Великдень, бо це таке свято, коли усі йдуть до церкви).

Отець Георгій хіба усміхається на моє питання.

Жінкам тут живеться легше

- А де люди? Виїхали? На заробітках?

- Ні, звідси не їздять на заробітки, бо нема кому. Це вимираюче село, воно в такому статусі з кінця 70-х років минулого століття – вважайте, пів віку вже. Зараз процес уже ближче до свого кінця, із місцевих тут лишилися тільки старі люди, віком 60+. Є й кілька молодих сімей, але більшість із них переїхали сюди з інших міст чи сіл, це пов'язано з місцевим монастирем (у Буківцьовому з 2013 року діє Свято-Троїцький монастир, наймолодший на Закарпатті – авт.) або Павлом Яновичем (Павло Ганчак – це лікар, дієтолог та майстер східних єдиноборств, керував федераціями бойових мистецтв – авт.). До мене у храм ходять постійно 20-30 людей. Значна більшість – жінки. Жінкам більше треба, знаєте. Жінка більш емоційна, вона ходить до церкви, ставить свічки, щоби у хаті було добре, щоби гроші були, діти добре ся вчили... Друге діло, що до духовності це не має ніякого стосунку, – усміхається панотець. – Але й це ліпше, ніж нічого. А чоловіки тут які? “Та я то всьо знаву, мені не треба до церкви ходити”. Ну й не ходить. І зрештою, лишається біля розбитого духовного корита. Така от правда.

- Скаржиться паства, що тут тяжко жити?- Звісно, настрої переважно похмурі... Тут жінки довше живуть. Із різних причин: менше п'ють, не палять, не так важко фізично працюють. А іще жінки бадьоро налаштовані: треба дітей нашорити (дати ладу – діал.), а потім іще онуків, а там іще правнуків би побачити. Сім'я тримає їх на світі. А чоловіки часто втрачають сенс життя – хтось із виходом на пенсію (значна більшість), хтось із втратою фізичного здоров'я... Проте людина мусить мати мету. Матеріальну – хай буде, це добре, така мета тягне до матеріального, але тримає на світі. Духовна – це ще краще, вона дає крила. Але якщо у людини немає жодної мети – вона просто помирає, їй нема для чого жити на цьому світі, життєва сила пропадає.

Букінцьово було і послухом, і особистим вибором

Цікаво, що отець Георгій – теж із “переселенців”. Має три вищі освіти: історик, економіст та богослов; викладав в університеті в Ужгороді. Він приїхав сюди понад десять років тому. Взимку, з дружиною та двома дітьми. Каже, що приїхали рятуватися: діти дуже хворіли, мали ускладнення після кашлюка, ліки не помагали і сильний кашель не припинявся, то лікарі порадили поїхати з ними з Ужгорода в село. Так тут і опинилися. Згодом панотця призначили служити в місцевому храмі. Потім народили тут з дружиною ще трьох дітей. Каже – для нього Буківцьово було одночасно і послухом, й особистим вибором, і Божим промислом.

- Переїхали сюди усвідомлено, це було наше з дружиною рішення. І ні разу не пошкодували. Тут спокійно, чисте повітря, а яка в нас вода: ми здавали на пробу, вона ідеальна за складом! У нас тут господарство: корова, осел, три пси і три мачки (коти – діал.), п'ять кіз, курей навіть не рахую. Я виріс у місті, й до сільської роботи не звичний: добре косити старосвітською косою навчився тільки на сьомий рік. Так, я не все вмію, але роблю все. Гріх жити тут і не мати ґаздівства.

- А діти не кажуть, мов, тату, хочемо до міста, тут цивілізації, інтернету нема?..

- Чому нема? Є, тут 4G чудово ловить! Вони спокійно дивляться свій Ютуб чи грають в ігри. Інша справа, що я не даю їм цього робити стільки часу, як хочеться. У нашій сім'ї діти слухають батьків, бо дітям повна свобода виходить боком. Вони дотримуються певних правил, працюють з нами і на городі, й по господарству. Діти ходять до школи в сусіднє село Смерекову, їх забирає шкільний автобус. Старший син уже вибрав освітній заклад в Мукачеві, йде туди після 9-го класу. Донька ще не вирішила, де вчитиметься далі, ті троє узагалі малі ще. Але хто захоче в місто – будь ласка, тримати нікого не буду. Молитимусь за них.

У мене тут є свобода

- А вам самому не хочеться ближче до цивілізації?

- Ні, й знаєте, чому? Бо в мене тут є свобода. А у місті її нема. Ми деякий час жили між селом і містом, а потім залишилися тут назавжди. Я минулого року захистив науковий ступінь у Пряшеві, я “ідеології доктор”, або доктор богослов'я, якщо по-нашому. Це до того, що, якщо прагнеш розвитку, то він можливий і живучи тут. А головне: тут нема обмежень. Насамперед, матеріальних. Поясню. У нас, закарпатців, як ведеться: чоловік має хижу покласти, зробити євроремонт, паркан поставити, вищий, як в сусіда, машину файну купити. Про людей. Оби не ганьба. Я родом із Кушниці, Іршавщина, то якби у мене в Кушниці була така хата, як тут, і машина “Жигулі”, за мене би заміж ніхто не пішов – віддали би хіба якусь розведену або таку дівчину, якій ніде дітися. А тут я вільний від цього. Спокійно пересів з іномарки на “Жигулі”, і нічого: їжджу, взимку мішки з піском у багажник закладаю.

Ми всі багато говоримо про матеріальне. А треба більше про духовне, бо усіх нас, зрештою, чекає метр на два – хоч чого б ми досягли за життя. Людина – це не тіло. Людина – це душа.

Бойки, жівани й гора Перунка

За цими розмовами отець Георгій пропонує пройтися вулицею села.

- Колись у сільській раді в Буківцьово була карта Бойківщини, до якої відносилося й це село. Там була дата першої згадки Буківцьового – вперше в джерелах воно згадується за 1421 рік, торік ми святкували 600-річчя села. Наприклад, про Великий Березний перша письмова згадка – за 1427 рік. Тобто, Буківцьово було раніше, ніж колишній райцентр. Але перша згадка не значить, що доти села не було. Є інформація, що тут люди селилися й раніше. Кажуть, тут жили жівани (місцева назва опришків – авт.) Цьому навіть природа місцева сприяє: село далеко від великих доріг (20 км до тієї, що веде на Ужоцький перевал, іще далі від дороги на Лумшори, до Турянської долини) та решти сіл, воно собі збоку між горами заховалося. Той, хто мав проблеми із законом чи системою, досить вільно тут почувався... Тут у лісах є жіванські камені, печери – щоправда, більшість засипані зараз.

А ходімо, я вам іще дещо покажу. Он бачите – гора навпроти, вона тут найвища? Знаєте, як називається? Перунка.

- На честь Перуна? Цікавий топонім. Дивно, як він зберігся...

- Це очевидно. Я припускаю, що тут через таку віддаленість села довгий час проживали язичники-словяни, які не були християнізованими. Може, там капище було. Може, громи там били

- Слухайте, виходить, що Буківцьово – це історично село якихось таких залишенців. Чи то язичників, чи жіванів, а в наші часи – залишенців цивілізації?..

- Буківцьово в радянські часи було визнане безперспективним, і з нього масово почали виїжджати люди. Нині в одному з сіл під Ужгородом (Розівка) є ціла вулиця – Буківцівська, де масово осіли переселенці з Буківцьова. Є такі вулиці й у Концові, Підгорбі (також села під Ужгородом – авт.). Маю цікавий документ за 1968 рік. Згідно з даними, в селі тоді проживало поверх тисячі людей. “Миграционные процесы в селе начались в начале 70-х годов. Эта тенденциозность коснулась всех населенных пунктов, однако такого оттока местных жителей, как из Буковцова, не наблюдалося ни в одном селе”, – пише якийсь радянський статист, фіксуючи цифру: 200 осіб, які виїхали з села. Чому? Роботи нема – раз. Доріг нема – два. Їх як тоді не було, так і досі, я не знаю такого села, де би досі залишалася ґрунтовою центральна дорога. Громадського транспорту немає – три. Школу, дитсадок закрили – чотири. Звісно, люди повиїжджали, – каже отець Георгій.

- Що тут буде далі? Все в руках Божих. Я думаю, що село житиме. За рахунок тих людей, які вирішили сюди переїхати.

Зі старости - в діловоди

Згодом схожу думку про майбутнє Буківцьового підтвердить і староста села Оксана Химич. Щоправда, вона більше не староста: за законом, населеному пункту, де менше 500 жителів, з листопада староста “не належиться”. У типовій сірій будівлі сільради розміщується також ФАП, є медсестра. Словом, і влада, й медицина – два в одному.

- Я тепер тут як діловод. Працюватиму й надалі в сільраді, довідки видаватиму. Все-таки за документами у селі 190 людей проживає, більшість – похилого віку (від 60 до 90 років). Маємо одну бабку, якій 101 рік. А чим живуть? Тримають свині, кози, корови, хто має силу працювати на них. Також сад, город. Заготовляють гриби, яфини, шипшину. Одна жінка ходить на Ядзакі працювати (завод біля Ужгорода, виготовляють комплектувальні для автопрому – авт.), у сусідню Смерекову їздить робочий автобус, то вона йде туди пішки 7 км: денна зміна, нічна – нічого, йде. До нас автобус би теж їздив, але сказали, треба хоча б 4 особи із села, які пішли б на завод. Я все село обдзвонила, але ніхто не захотів.

- Пані Оксано, вам явно менше 60-ти, чому ви тут?

- Я тут народилася (усміхається). Маю роботу. Діти ростуть, менший іще ходить до школи. У селі не набереться навіть 20 дітей, тому нема початкової школи. Її закрили років із 15 років тому.

Дві голубки на фасаді

Тим часом, ми прямуємо з панотцем до двору Петра Ганчака, того самого лікаря та майстра східних єдиноборств, до якого в Буківцьово приїжджають з міст і сіл Закарпаття, України й з-за кордону в пошуках здоров'я. Дорогою отець Георгій проводить мені імпровізовану екскурсію вулицею, де зібрані будівлі, що наочно розказують історію села у процесі вимирання. Тут і хати місцевих, оті, наче зі скансена – дерев'яні, з розкішними ґанками-сторнацами, на камінному фундаменті, зі старезними садками.

Є й муровані, білені чи криті “шубою-штукатуркою” кам'яниці, які будували в 1960-70-ті роки. Є й сучасні зрубні хати, з пластиковими вікнами. Є навіть збудовані за німецькою еко-технологією з глини та дерева.

- Дивіться, ось на хаті на передній стіні дві голубки – це знак, що тут було дві дівки на виданні. А ось це – типова хата місцевих, бачите, вони обгородили обійстя, аби по їхній території не ходили люди, що йдуть до Ганчака, це їх дуже нервує. Тут збудували хату кияни, вони приїжджають влітку, як на дачу. Ось цю хату також купили, ужгородці – приїжджають на вихідні.

Біля обійстя Петра Ганчака прощаємося з панотцем. У лікаря якраз люди, то мені лишається спостерігати, як чоловіки у нього на обійсті будують хату. Один із них пояснює технологію, це та сама – німецька, еко.

- Основа будинку – це балки, стіни зведені із укладених, як цеглини, обрізків дерев'яних брусків, вимурувані вони спеціальним розчином із глини, піску, вапна та води з домішками сухої трави та соломи. Ця технологія дуже добре тримає тепло.

На обійсті кипить робота. Одні носять воду, інші – інструмент для будівництва, ще один чоловік клепле лопату.

- Як добре дзвенить, чуєте, який звук! – каже мені, присвистуючи, бо задоволений із результату.

Я розумію, що це і є “буківцівські переселенці” – учні Петра Ганчака, ті, хто кілька років тому переїхали до Буківцьова й лишилися тут жити, обзавелися сім'ями, народили дітей.

“А я думала, він колдун"

Петро Ганчак завершує прийом, і з хатини виходять шестеро жінок, ті самі, що зранку підказували мені дорогу. Мимохіть чую чиюсь репліку: “А я думала, он колдун какой-то”. Усміхаюсь.

З Петром Ганчаком розмовляємо у нього в приймальні: стіл, лава по периметру й ікона Богородиці на стіні. Він – людина дуже непублічна, треба сказати, що розмову ми узгоджували кілька тижнів, і Петро Янович погодився розказати про свою роботу в Буківцьовому, завдяки якій сюди їдуть люди з усіх усюд. Він – лікар-терапевт за фахом, медичну освіту отримав у Москві в інституті Патріса Лумумби, дієтологією займається 38 років. Майстер спорту з боксу, створив та очолював Закарпатську федерацію айкідо та федерацію ушу, був президентом національної збірної України з ушу.

- Я тут із 1998-го, тобто, понад 20 років уже. Хотів переїхати з міста в село давно, мені порадили Буківцьово. Купили хату випадково, чоловік стояв біля сільради і спитав, мовляв, хлопці, вам не треба хижу? Так і купили. Живу тут із родиною, зі мною дружина та син, у нього зараз внз перевели на дистанційку, то займається тут онлайн, зв'язок є, щоправда, коли світло не відключають, а відключають його часом тричі на тиждень, часом раз. Ну, але ми звикли: нема світла – то й нема. У мене є чим зайнятися: цілий день люди. Багато. Роблю з ними гімнастику цигун, підбираю кожному дієту – даю їм ті продукти харчування, які не любить їхня хвороба. Ті, хто приїздить на лікування, живуть тут у селі у певний час. Зранку щодня у нас гімнастика, потім у кожного свої процедури. Як я їх лікую? Я їм кажу, що робити, а вони або роблять це, або ні. От і все. Треба змінити систему життя кожного пацієнта, яка привела його до хвороби. Вони виздоровлюють не тому, що я їх лікую. А тому, що міняють своє життя, звички, аби вижити. Є люди, які тут два-три дні побудуть і тікають. Це нормально, люди різні, за роки я того, знаєте, скільки надивився? 87% із тих, хто до мене звертається, виліковуються, тому я цим займаюся вже 35 років і буду продовжувати. Багатьом Бог дає останній шанс вилікуватися тут у Буківцьовому, вони його використовують, а я в цьому допомагаю. Я люблю служити людям – це мій сенс життя. Іншого не бачу в цьому світі. Сон, секс, їжа? Та ні, це швидко набридає.

Цікавлюся, чи місцеві також ходять на гімнастику або ж за лікуванням.

- Ні. Ми для них чужі. І це в будь-якому селі так, вас ніколи не приймуть за свого, якщо ви тут не народилися. У нас різні стосунки з місцевими, хтось у мене лікувався, комусь я корову подарував чи курей – але своїм для них так і не став. Та й не прагну. Я не розумію їхнього сприйняття світу: я, моє, мені... Я інакший. Я хочу служити.

Коли важко звикати до пластмасової їжі

- А ви тут відчуваєте себе вдома?

- Як ніде! Це, до речі, уже мій десятий дім. І я тут буду до кінця. Доки не здохну – саме так, не поправляйте, бо помирають святі люди. А нам до святості – як пішки по екватору.

- Не важко без інфраструктури?

- У мене є господарство – кози, індики, кролі, саджаю картоплю, квасолю, яблука, груші, навіть виноград та ківі тут родять! Я не залежу ні від кого. Єдине погано: як кудись виїжджаю, важко звикнути до пластмасової їжі та води – нирки не сприймають.

- Цигун – це китайська традиція, а ви – православний, он, ікона на стіні... Як це у вас уживається все разом?

- Те, про що ви кажете, то все маркетинг: оті медитації, чайні церемонії... Скажу вам таку цікаву штуку: сьогодні уже нема тих бойових мистецтв, як було колись. Є рукопашний бій – плюс релігія того місця, де живе людина. Тут немає буддистів, нам нема кому передавати цю духовну традицію. Тому я й не граю в ці ігри. Я роблю собі вправи і в цей час молюся. Ну, мені ніщо ж не заважає потягнутися вверх і при тому сказати: “Господи, Ісусе Христе, помилуй мене”.

Часто ті, хто виліковуються, пропонують збудувати мені клініку. В місті. Або навіть тут, у селі. Багаті люди, знаєте, звикли до клінік – аби були чисті палати, медобладнання, медсестри в білих халатиках. А тут хата з туалетом надворі. Село. Дієта. Але я щоразу відмовляюсь. Мені дійсно не треба клініки. Там треба історії хвороби заповнювати, звіти, розрахунки. А ще – начальство. Тут нема начальства. Тут спокій. І свобода. Тут чисто – вода, трави, повітря. Тут машини не їздять. Я ранком встаю, любуюся, радуюся природі. Мені тут добре говориться з Богом. Мені тут файно жити. Розумієте? От я зараз із вами договорю і піду з хлопцями глину місити, хату буду будувати! Я обожнюю цю роботу!

Щоб не хворіти вірусом, не пийте молоко

- Від ковіду когось лікували? Що узагалі думаєте про пандемію, бо таке враження, що тут її у вас немає.

- Це як у старому анекдоті, коли одного чоловіка запитують: “А як ви відноситеся до партії демократів?” – “А я до неї не відношусь!” Так і я до пандемії. Звісно, я все це бачу. Багато моїх знайомих, друзів із міста хворіли. Мені дзвонять і питають, мовляв, я маю ковід, що робити. Кажу їм, що робити і що їсти, а правильніше – чого не їсти. Хто робить – видужує і на ШВЛ не потрапляв.

- А що саме не їсти?

- Завжди у цей час – у жовтні-листопаді та лютому-березні – треба обмежити, а краще узагалі виключити зі споживання молочні продукти. Сплески інфекційних захворювань восени та навесні зв'язані із періодом сокоруху в природі, ці ж процеси проходять і в наших організмах, він змінюється відповідно до ритмів природи, тому в цей час багато людей хворіють на вірусні.

Благословення на дорогу

Прощаюся із Петром Ганчаком та чоловіками на будівництві. У ямі, де місять саман для хати, в робі бачу й знайомого панотця: він, радісно пританцьовуючи під музику з телефону, місить глиняний розчин та насипає хлопцям у відра. Прощаюся, прошу благословення в дорогу. Отець Георгій відкладає лопату й благословляє, усміхаючись, і я йду до авта.

Магазин, де філософствують

Зараз біля центрального “паркінгу” людно: відкрили магазин, там порається місцева підприємиця тітка Ганна. З пакетом, отоварившись, виходить якийсь чоловік. Заходжу й собі, купую пляшку мінералки, розговорюємось. Пані Ганна викладає крам на полиці. Інтер'єр вражає – такий типово совєцький прилавок з вагами та рахівницею, синіми стінами (я такі бачила хіба у кіно), столиком збоку, де можна випити “пійсятграмів”. Розказує, що запустила стартап весною, вже пенсіонерка, але колись працювала в торгівлі. Каже, справи йдуть погано, з торгівлею заледве виходить “у нуль”: треба платити оренду 2,5 тисячі, плюс електрики ще на тисячку набігає, а місцеві купують мало, бо грошей у селі нема. “Як далі так піде, то закриюсь, – каже пані Ганна. – Мені не вигідно, хоча людям магазин дуже треба”.

Хліб сюди привозять двічі на тиждень – по середах і неділях. Тоді й найбільший виторг. А так покупців катма. Як і грошей у них. Акурат на ці слова до крамниці заходить жінка, бере три яйця і придивляється до морожених курячих лапок, але грошей, видно, стільки не має, тому подивилася – та й пішла розраховуватися. Три яйця тягнуть на десятку. Вірю продавчині: з такими клієнтами багато не вторгуєш.

- Але я би не хотіла лишати справу, і людям добре, і я маю роботу, не мушу тільки на дітей спиратися. А як є сила і бажання – можна жити й тут, – додає на прощання підприємиця.

Чого-чого, а силу і бажання жити у Буківцьовому втрачати не можна, подумки погоджуюсь. Інакше пропадеш тут між горами. А вони й далі собі стоятимуть, ховаючи вже не тільки жіванські камені та язичницькі назви, а ще й твою історію.

Тетяна Когутич, Ужгород–Буківцьово
Фото автора


Перейти на першоджерело

НАЙЦІКАВІШЕ ЗА СЬОГОДНІ


14:05

Міномет МП-120 прийняли на озброєння ЗСУ

14:05

Українського політв''язня Марченка етапували до колонії суворого режиму в Бурятії, - Денісова.

14:05

Невідомі камінням розбили вікно Генконсульства України в Гамбурзі, - МЗС

14:05

Чи штрафуватиму за непостановку на військовий облік жінок: з'явилося роз'яснення

13:30

Виступ Міністра оборони Олексія Резнікова на 'Годині запитань до Уряду' у Верховній Раді

13:30

Что стало с экономикой Донбасса после 2014

13:29

Кто рассорил братские народы? В Москве вдруг потеряли 'украинскую хунту' и предлагают не ссориться

13:29

Росія намагається «протиснути» сертифікацію Nord Stream-2 неправовими методами

13:03

Радіопрограма 'На Варті' від 28.01.2022 р

13:03

Буде 45 рейсів: з'ясувалися нові подробиці щодо військової допомоги США Україні

12:48

Сьома річниця обстрілу мікрорайону «Східний» у Маріуполі

12:48

Ядерный удар по США / Россия никогда не угрожала Украине / Украинцы охотятся на пенсионеров

12:48

Стефанчук закрив шосту сесію Ради: Наступне пленарне засідання відбудеться 15 лютого

12:48

Інтерес Росії не в тому, щоб криза щодо Донбасу вирішилася, а в тому – щоб вона була

12:35

В ЄС помітили зміни у роспропаганді щодо України: діє як перед анексією

12:34

Путін відправив до Білорусі ешелон із військовою технікою: Лукашенко пообіцяв допомогти РФ у разі агресії проти неї

12:34

На 30% менше смертей: Ляшко розповів, чого очікувати від нового піку COVID-19

12:19

Якщо Зеленський хоче обговорювати нормалізацію відносин з РФ, то нехай приїжджає в Москву або Сочі, - Лавров

12:19

В МЗС відповіли Угорщині на заяви, що їй важко підтримувати Київ через 'утиски нацменшин'

12:03

Окопна війна: 'Я з Донецької області, проте ще перед війною знав, хто такий Донцов, Шухевич і за це свої ж мене вважали нацистом', - боєць ЗСУ Володимир. ВIДЕО

12:03

'Ми повернемо нашу Україну в лоно нашого слов''янства', - білоруський диктатор Лукашенко. ВIДЕО

12:03

Синьо-жовтий чи жовто-блакитний? 5 фактів про державний прапор України

12:02

В армії вакцинували 96% військових – Резніков

12:02

Найвищий ризик переходу до 'червоної зони' карантину мають 6 областей, - Ляшко

11:22

Кількість сучасних протитанкових засобів в ЗСУ на порядок більша, ніж потенційних мішеней, - Резніков


Більше новин