Говорити, щоб пам'ятати: історії українців США, які пережили Голодомор


28 листопада 2020, субота, 20:58 | Джерело: https://news.24tv.ua/

Переглядів: 292

-

Мільйони українців стали жертвами Голодомору 1932 – 1933 років. Усе менше залишилося живих свідків найжорстокішого прояву терору Радянського Союзу. Але вони є, навіть на відстані у кілька тисяч кілометрів. Пропонуємо вашій увазі історії українців США, яким вдалося пережити Голодомор.

Про собаку-рятівника, жертовність старших, про дітей, які ставали дорослими надто рано, біль, який не покидав до останнього подиху, оптимізм, який вдалося зберегти попри все, любов і повагу до їжі – читайте у матеріалі 24 каналу про тих, кому вдалося пережити Голодомор.

Вимітаючи урожай з комор до останнього зерна, радянська влада кричала: ви ситі. У той час повільно та болісно гасло життя українців. Неначе гумкою із карт стирали цілі села. Щодня так і не знайшовши крихти хліба, помирали десятки тисяч людей.

Радянська Україна в ті фатальні 1932 – 1933 роки тонула в безмірній трагедії. І коли нещадний звір наситився вдосталь, проковтнувши 6 – 10 мільйонів життів, третина з яких були діти до 10 років, він наказав забути. Мовчати й заперечувати. Насолоджуватися життям в "найрозвинутішій країні світу".

Але багато українців змогли втекти з пастки, коли з'явилася можливість. Частина з них опинилася у США. А містком стали табори для переміщених осіб у Німеччині.

Українці американського штату Міннесота, які пережили Голодомор, їхні діти та онуки розповіли свої історії.

Собака-рятівник: історія Кіри Стеценко-Цареградської

Народила у 1930 році у Києві. Однак часи Голодомору застали сім'ю пані Кіри в Кам'янці-Подільському.

Через те, що у ті страшні роки була маленькою дівчинкою, жінка пам'ятає мало. Однак мама розповідала, що донька в голод кілька разів втікала з дому. Виходила за ворота, де чатувала небезпека.

Мама одного разу зловила мене біля воріт, а за мною вже йшли люди. У той час дітей ловили на м'ясо,
– розповідає пані Кіра.

Однак у житті жінки та її рідних був супергерой – собака Гектор. За породою це був доберман-пінчер. Пес був за няньку малій Кірі, допомагав вчитися ходити. А у голод врятував життя.

Мама Кіри тоді була вдома, а тато викладав музику, тому трохи заробляв. Однак справжнім годувальником був собака. Його зареєстрували в армію (мав документ-підтвердження), бо порода передбачала служіння у війську. Гектора визнали сторожем.

За свою службу він отримував пайок – крупу, м'ясо. Їжу собаки ділили на всіх. Це допомогло пережити голод.

Розповідь Кіри Стеценко-Цареградської про пережите у Голодомор: дивіться відео

Чекати на маму: історія Ольги Ковалевської

Народилася у 1927 році в місті Лохвиця Полтавської області.

Пригадує, як у роки Голодомору сиділа під підлогою. Так веліла мама, яка ходила на дві роботи, аби був хліб. Мама завжди зачиняла двері. Бо приходили, стукали і кричали: "Їсти хочу, їсти хочу", – зі сльозами на очах згадує пані Ольга.

Та додає, що вона нічим не могла допомогли цим людям. Бо сама чекала, коли мама повернеться і принесе щось поїсти.

До Голодомору сім'я мала землю, худобу. Але через те, що не захотіла у колгосп, втратила майже все. Біля хати їм залишили кусок городу, аби пройти, решту забрали. Худобу теж конфіскували.

"Ми не пішли. Тому нас і викручували як могли", – пояснює жінка.

Маленькою дівчинкою пані Ольга бачила, як помирали її рідні, однокласники, як люди від голоду розпухали. Знала про випадки канібалізму.

Пригадую один чоловік хвалився, як добре поїв. Виявилося, він з'їв власну дочку,
– з жахом розповідає вона.

Люди тоді ладні були їсти будь-що, лишень би не вмерти. Дівчинка ходила полями, де ростуть буряки, викопувала рівчаки і чекала поки у ямку впаде жучок. Тоді його швидко підіймала та їла.

Ольга Ковалевська розповіла, що довелося пережити у голод: відео


Черга по хліб та жахлива знахідка у сараю: історія Ольги Хоролець

Народилася у 1928 році. Про своє життя їй допомагає розповідати дочка Галя. Пані Ользі було всього 5 років, коли почався голод.

Її мама пригадувала, що солдати у ті голодні роки заходили в хату, перевертали все у ній та навколо. Били гвинтівками по підлозі, аби побачити, чи нема порожнин. Якщо відчували щось підозріле, тоді відтягували дошки. А там могли знайти і мішки зі зерном. Коли таке траплялося, селян або страчували, або висилали до Сибіру.

Батько пані Ольги втік до Харкова, згодом вони з мамою приїхали до нього. Мама пішла працювати на завод, там платили хлібом, зерном. А маленьку Олю залишали саму в хаті. Вона тоді гралася каструлями, дерев'яними ложками.

І хоча у місті ситуація була трохи краща, було дуже багато бідних людей. Вони часто лежали на землі, простягали руки, просили дати їжу.

Мама пані Ольги розповідала, як одного разу вона стояла у черзі, аби купити хліб. До неї підійшов жебрак. Він був старий та хворий. Чоловік попросив відламати йому шматочок хліба. Вона дала і чоловік миттю його проковтнув. А тоді впав мертвим.

Аби купити хліб, люди стояли в чергах цілу ніч, але могли піти ні з чим. Сильніші і міцніші пропихалися вперед, слабші залишалися позаду. Ті, кому ж вдалося отримати омріяний буханець, часто з'їдали його дорогою додому. Вони просто не могли втриматися через неймовірний голод. З рідними вдома ділитися було вже нічим.

Пані Ольга пригадала, як одного разу її мама пішла шукати дрова.

Зайшла у сарай, а він був повен трупів. Померлих від голоду збирали і звозили туди,
– розповіла жінка.

Попри всі складнощі, сім'ї пані Ольги вдалося вижити. Однак голод вплинув на них. Після смерті батьків жінки рідні поралися в їхньому будинку і натрапили на цікаві знахідки. Вони виявили полотняні салфетки зі скоринками хліба усередині. Такі схованки були у кроквах гаража та будинку.

Онука Галя пригадує, як у дитинстві до них часто приходили гості. Дорослі говорили про членів сімей, яких вони втратили. Вони багато плакали.

Пам'ятаю одного разу мій тато встав з-за столу, вийшов на вулицю, розмовляв сам зі собою і плакав. Я питала його: "Чому ти плачеш?". А він не відповідав,
– розповіла пані Галя.

Вона була маленькою дівчинкою, яка нічого не розуміла. Хотіла гостей, які б жартували, а не плакали.

Ольга Хоролець поділилася спогадами про Голодомор: відео

Страшний візок смерті та втрата найрідніших: історія Марії Вовк

Народилася у 1923 році в селі Троїцьке, що на Дніпропетровщині, у родині фермерів. Окрім Марії, у сім'ї було ще 6 дітей – 3 хлопців та 3 дівчат.

Про життя матері та її рідних розповідає Тетяна Рябокінь. Пані Марія майже не говорила про Голодомор, натомість багато розповіла бабуся.

Тато Марії був фермером, колективізації не приймав, до колгоспу не хотів. Тому одного дня совєти прийшли, зробили зачистку і вигнали сім'ю з 7 дітьми на вулицю. Чоловіка ж відправили до Сибіру.

До сусідів жінка не ризикувала йти, не хотіла, аби й їх притягли до кримінальної відповідальності. Тому просто пішла вулицею, куди очі гляділи, а за нею й діти.

Далеко вони йшли, перепливли через річку. Ходили з місця на місце. Аж поки жінка врешті не змогла знайти роботу. У той час багато людей уже померли, тому на роботу брали всіх.

Жили вони тоді у землянці, у буквальному розумінні цього слова,
– розповіла пані Тетяна.

Маленькою Марія бачила, як помирали її братик та сестричка, як вони всихалися, стаючи як з фотографій у Дахау. Залишалися лише шкіра та кості. А ще очі – великі, та животи – розпухлі. І ось одного дня вони переставали рухатися, а їхні крихітні тіла ставали холодними.

Мама пані Марії працювала дуже далеко. Тому 6 днів поспіль її не бувало вдома. І лише на 7 жінка приходила з хлібом. Шукали їжу також двоє старших синів – Іван та Михайло. Їм тоді було 12 – 14 років.

Вони знаходили кору, шкірку з картоплі, соняшникове лушпиння, ягоди, їстівні рослини і приносили все додому. Їжу споживали тільки холодною. Боялися, аби на запах не прийшли та не вбили за це.

Першим помер Савка – наймолодший, йому було приблизно 2 роки. Дитини не стало, коли мама пішла на роботу. Його брати та сестри хотіли, аби мама побачила сина востаннє.

А тоді повз хату щодня проїжджав візок смерті, на який збирали тіла померлих. Діти не віддали братика. Вони виготовили труну. Та вона була надто мала – маленькі ніжки дитини не вмістилися.

А потім сестра мами забрала дівчинку Вєру, аби дати їй шанс вижити. Мама хотіла, щоб і Доня з неї поїхала. Однак сестра відмовила. Мовляв, вона більша, тому кликатиме маму. Вєрі тоді було 3 – 4 роки, Доні – приблизно 5.

Невдовзі після цього не стало й Доні.

Тоді залишилися лише троє – Марія, Михайло та Іван. Пані Тетяна не знає, де була ще одна сестра – Таня. "Мама просила старших хлопців: як кудись підете, сховайте добре Марію", – ділиться жінка. Боялася, аби не вкрали.

Жінка все віддавала дітям, довго голодувала. Тому одного дня просто не змогла встати. Тоді якраз прийшов віз. "Є мертві?" – запитали. Діти гуртом: "Ні". "А де Анастасія?" – чоловік, що збирав тіла мертвих, ввійшов у їхній дім, побачив геть кволу жінку. А тоді влив їй стакан алкоголю і сказав: "Будеш і завтра у такому стані, заберу". Права померти вона не мала.

Вже у США жінка випікала хліб кожної п’ятниці. І жодна крихта не могла впасти додолу. Вона одразу піднімала, цілувала і робила знак хреста. І так аж до смерті.

Тятетя Рябокінь розповіла історію своєї мами Марії Вовк: дивіться відео

Народжена у час Голодомору: історія Ванди Бахмет

Народилася у 1934 році у Дніпрі. У рік голоду мама Ванди носила її під серцем.

Її дочка пані Галина розповіла, як у ті часи комуністи прийшли до дому її бабусі й дідуся забирати їжу, зерно, насіння, худобу. Дідо не хотів віддавати, за що його вбили на місці.

Сім'я тата Галини втекла зі села у місто. Спершу на Донбас, а потім – у Запоріжжя. Саме завдяки цьому вони змогли вижити.

Жінка ділиться, що відчуває наче живе з привидами померлих предків. А також пам'ятає настанови мами: "Ми не можемо марнувати їжу, це святе".


Галина Бахмет розповіла про рідних, які пережили голод / Скриншот з відео

Випробування голодом: історія Любові Лепської

Олексій та Алла Христичі розповіли про життя своєї бабусі, яка теж пережила Голодомор. Любов Лепська народилася у 1918 році у селі на Київщині.

Онучка Алла поділилася, що про Голодомор вперше почула саме від бабці. Жінка у той фатальний для українців час втратила своїх батьків. Її тато одного дня взяв коня і рушив на пошуки їжі, однак ніколи вже не повернувся. Згодом у засвіти відійшла й мама.

Мені було 16 років. Я була в холодному будинку з тілом моєї матері, яке там лежало,
– розповідала Аллі бабуся.

Не було кому навіть поховати жінку. У сім'ї бабусі було 8 дітей, але лише 5 вдалося вижити.

Олексій ділиться, що від бабусі навчився цінувати їжу. "Мої друзі сміються з мене, коли хочуть викинути щось з продуктів, а я кажу: ні, давайте з'їмо, це ж – їжа, не сміття", – наголошує чоловік.

Алла ж пригадує, як бабуся після вечері перевіряла тарілки пальцем, чи бува, чогось на них не залишилося. А тоді шматком хліба вичищала посуд. У жінки завжди є їжа у холодильнику та коморі. Якщо вона закінчується, починається паніка.


Алла та Олексій Христичі розповіли про свою бабусю, яка пережила Голодомор / Скриншот з відео

Зберегти оптимізм: історія Галини Нацовської

Народилася у 1925 році у Полтаві. Про її життя розповіла дочка Ліда Іваськевич та онук Стефан.

На час голоду пані Галині було 8 років. Рідним жінка мало розповідала про Голодомор, та й не називала його так ніколи. Казала, що просто тоді були важкі часи, що вони часто готували овочевий суп, бо іншої їжі не було.

Онук Стефан збирав історію бабусиного життя довгих 10 років.

Бабця пригадувала, як приходили солдати і все вимітали, усю їжу, що заховав дідусь. Пані Галину вони тоді сильно вдарили гвинтівкою по голові.

А також розповідала, що мама змушувала її та сестру з братами вдень ховатися у погребі. Жінка боялася, бо їхній сусід з'їв своїх дітей.

Попри пережите, вона змогла зберегти позитивне ставлення до життя.

Якщо ти сьогодні голодний – не переживай – зачекаємо і буде врожай. Ти матимеш щось завтра чи післязавтра,
– казала вона.

Їй було сумно, але не було гіркоти, вона була щаслива, що вижила.


Ліда та Стефан Іваськевич розповіли історію Галини Нацовської / Скриншот з відео

Жертовність старших, вдячність подрузі та буряки: історія Павла Бреславця

Народився у 1924 році в селі Валки, що за 25 кілометрів від Харкова. Пан Павло теж пережив Голодомор. Про свого батька розповів Олекса Бреславець.

Коли Олекса був ще юний, бабуся з дідусем жили поряд і вони часто говорили. Його тато натомість мало розповідав, лише кілька історій.

Перша – його бабця і дідусь прийняли свідоме рішення не їсти, аби врятувати молодих. Тому померли з голоду.

Друга – по сусідству жила дівчинка, пану Петрові вона подобалася. Дівчинка кидала йому шматочки їжі. Звідки вона брала їжу, чоловік не розповідав. Однак це дуже на нього вплинуло. Саме тому він наполягав, аби першу доньку назвали Галиною. Так пан Петро вшанував свою рятівницю.

Третя історія – про цукровий буряк. У родини була схованка, льох, а в ньому – цукрові буряки. Ними сім'я й харчувалася під час Голодомору, і тому змогла вижити.

Пан Олекса розповідає, що завжди вдома має буряки. "Ми готуємо борщ, і я часто згадую цю історію", – ділиться він.

Потім вже у США сім'я ходила у ресторани, але чоловік, який знав, що таке голод, завжди обирав ті, де готували малі порції, аби нічого не викинути.


Олекса Бреславець розповів про свого батька, який пережив голод / Скриншот з відео

Зберегти історію: Олександр Полець та його дочка Зіна Полець-Гутманис

Пан Олександр народився у 1935 році в Жмеринці Вінницької області.

Його мама Євдокія Сокольська втратила рідних протягом 1932 – 1933 років.

Про страшний голод в Україні пан Олександр вперше почув від батьків, які спілкувалися про це між собою або з друзями. Вони говорили дуже тихо.

Я розумів, коли так говорили, то обов'язково йшлося про важливі теми,
– ділиться чоловік.

Мама розповідала йому одну історію. Вона сиділа біля будинку та їла вишні, а кісточки випльовувала. Раптом прийшов чоловік, визбирав ті кісточки і з'їв.

Батько чоловіка працював на залізниці. Одного разу перетнув російський кордон. Вийшов на вулицю – а там хліб продають. Він купив буханець і не міг стриматися, поки не з'їв весь. На сім'ю йому видавали трохи їжі, але такого, як у Росії, не було.

Пан Олександр багато спілкується з людьми, які пережили Голодомор, їхніми дітьми, онуками.

Усі вони мають дещо особливе. Вони кажуть: у моєму домі має бути вдосталь їжі – лише так спокійно,
– розповів він.

Його дочка Зіна розповіла історію, почуту від бабці. Колись до її матері (їй тоді було приблизно 20 років) підійшла жінка, яка несла зовсім голу дитину. Вона запитала: "Чи можете мені щось дати? У мене нема нічого". І бабця знайшла їй шматок тканини.


Олександр Полець і Зіна Полець-Гутманис збирають історії про людей, які пережили Голодомор / Скриншот з відео

Що відомо про ці інтерв'ю?

Розмови з людьми, які пережили Голодомор, їхніми дітьми та онуками записали у межах проєкту усної історії "Вплив Голодомору на українців Міннесоти". Наразі вдалося зафіксувати на камеру 11 таких інтерв'ю. Реалізація проєкту стала можлива завдяки підтримці Історичного товариства Міннесоти та місцевого Українсько-американського центру.

Роль США у збереженні пам'яті про Голодомор

У 1933 році в західних виданнях почали з'являтися репортажі про голод в Україні. Та вони не набули розголосу. Натомість авторитетне американське видання The New York Times на своїх шпальтах опублікувало серію репортажів Волтера Дюранті, в якій автор активно заперечував Голодомор на українській землі.

У той час у Радянському Союзі була тиша. Тоталітарний звір вимагав доносів, вишукував ворогів, не терпів правди. Тому про голод пам'ятали мовчки.

Після Другої світової війни кордони на Заході послабли. У 1950 роках українці почали втікати, шукаючи кращого життя. Прихисток знаходили в США, Канаді, Англії, Франції. Тут звільнені від кайданів страху та брехні, люди почали спершу шептати, а згодом впевненим голосом розповідати про пережите.

Руки фіксували на папері пережите. Хтось публікував спогади за власні кошти, інші зі своїх історій формували збірки (відома "Біла книга"). Це були безцінні промінці світла в темряві глобального незнання того, через що довелось пройти Україні. Та вони, на жаль, не сягали висот загальносвітового рівня.

На початку 1980 років два вчених – Роберт Конквест і Джеймс Мейс – записали інтерв'ю з американськими українцями, які пережили Голодомор. Страшні розповіді не залишили сумнівів – радянська влада вчинила геноцид щодо українського народу й приховала його. Мейс привіз ці записи до Конгресового комітету Голодомору США. Правда пішла у світ.

У 1983 році Святослав Новицький та Юрій Луговий (Канада) зняли документальний фільм "Жнива розпачу". Плівка зафіксувала рідкісні кадри та інтерв'ю. А стрічка здобула безліч нагород.

Тоді по всій Північній Америці, де були українські громади, почали активно говорити про Голодомор.

На 50-ті роковини Міннесотська громада також організувала велике вшанування на місцевому рівні. З доповіддю виступив сам Джеймс Мейс. Усі наче прокинулися. Наступні 30 років була перерва.

Масштабно відзначили у Міннесоті вже аж 80-ту річницю Голодомору. Через 5 років (у 2018 році) активісти створили Стіну пам'яті, де написали імена тих, хто пережив Голодомор, а також тих, кому не вдалося вижити.


Стіну пам'яті встановили під час вшанування 85 річниці Голодомору / Фото Наталії Пристанської, 24 канал


На ній імена жертв та тих, хто пережив Голодомор / Фото Наталії Пристанської, 24 канал

Діти зачитують імена дітей, які стали жертвами Голодомору: дивіться відео

Більше фактів, а також життєвих історій людей, які пережили Голодомор, читайте за посиланням.

Перейти на першоджерело

НАЙЦІКАВІШЕ ЗА СЬОГОДНІ


COVID-19

підтвер.:

1200883

,

смертей:

22202

,

одужало:

980085


підтвер.:

100926456

,

смертей:

2169566

,

одужало:

72967305

13:52

Кабмін встановив граничну ціну на газ для населення: з якого місяця будемо платити менше

13:52

Кабмін 'заморозив' тарифи на опалення та гарячу воду

13:29

У Путіна і Байдена є серйозні розбіжності з приводу України, - Пєсков

13:29

Це буде українсько-угорська історія успіху, – Сійярто про плани Угорщини щодо Закарпаття

12:58

Схема на 300 млн грн: СБУ блокувала масштабні поставки продукції з окупованої Луганщини на українські підприємства. ФОТОрепортаж

12:58

Російський музикант Лоза оскандалився висловлюваннями про 'пласку Землю'

12:42

Начинали в гараже, а теперь хотят построить завод. Киевский стартап производит электровелосипеды

12:42

Рада схвалила скасування оподаткування покупок із зарубіжних інтернет-магазинів вартістю до 150 євро

12:31

Схема на 300 млн грн: СБУ блокувала масштабні поставки продукції з окупованої Луганщини на українські підприємства. ФОТОрепортаж

12:31

Імпорт струму з Білоруської АЕС ускладнив відносини України з балтійськими країнами, – Безсмертний

12:31

В Україні різко скоротять розмір пенсії, отримуватимемо в 1,5 раза менше, – глава Нацкомісії

12:31

Імпорт електроенергії з Білоруської АЕС Лукашенка погіршив відносини України з Польщею і країнами Балтії, - Безсмертний

12:31

Кожен другий українець перебуває за межею бідності, багато хто втратив доходи через карантин, - директорка Інституту демографії Лібанова

12:31

В Одеській області невідомі знесли пам‘ятник Леніну та відбили ніс погруддю Маркса: фото

12:30

Рада прийняла закон про захист громадян від колекторів

12:30

Кулеба не вірить у сепаратизм угорців Закарпаття

11:24

Студент поймал бункерного на лжи о Дворце за 100 млрд. Скучно,дедушка. Уже не отвертишься!

11:24

Ексв''язень 'ДНР' Асєєв показав фото 'Ізоляції': Зливає їх той, хто вирішив заробити собі індульгенцію.

11:24

В ходе состоявшегося первого телефонного разговора между президентами США и России, Путин ощущал себя загнанным зверем.

11:24

Кабмін розробив схему компенсації населенню подорожчання електроенергії: як це працюватиме. ДОКУМЕНТ

11:24

'Слуги' в Раді проходять опитування в телефоні перед голосуванням. Фото

10:30

Відверта розмова про Україну, армію, Росію і наше майбутнє. Цимбалюк на радіо «Марія»

10:29

Воїни Об''єднаних сил на Херсонщині відпрацьовують ведення оборонного бою, - Наєв. ВІДЕО+ФОТОрепортаж

10:29

У ПАРЄ критикують РФ, але пропонують не застосовувати санкції, - проєкт резолюції

10:16

Опубліковано фото концтабору терористів 'Ізоляція' в Донецьку


Більше новин